Від щирого серця
Автор: Марина Кочетова
Ми, люди XXI століття, уже не уявляємо життя без комп’ютера: він ніби рятівне коло, хоча й з ним легко потонути в інформаційному потоці. Пів століття тому про таке ніхто не мріяв, а про соцмережі й поготів не знав.
У Радянському Союзі головним «рятівним колом» для більшості був телевізор. Мільйони людей тягнулися до загадкового світу екрана. Однією з найулюбленіших і найочікуваніших програм Центрального телебачення була «От всей души». Її незмінною ведучою багато років залишалася Валентина Михайлівна Леонтьєва — «тьотя Валя», знайома кожній дитині країни за «В гостях у сказки» та «Спокойной ночи, малыши».
«От всей души» виходила раз на місяць і збирала біля екранів людей різного віку й професій. У кожному випуску розповідали про героїв — мешканців чергового радянського міста. Потрапити на запис було престижно й майже неможливо, а стати учасником — здавалося чимось неймовірним.
У травні 1977 року програма приїхала до моєї рідної Тули. За пару місяців до запису мама попередила: ввечері прийдуть журналісти з Москви, і уроки треба зробити заздалегідь. Журналісти в нас бували часто — брали інтерв’ю в мами, першої в історії велоспорту чемпіонки світу. Та цього разу прийшли дві приємні жінки з молодіжної редакції ЦТ — Маріанна Краснянська й Алла Васильєва. Увесь вечір вони записували розмову на магнітофон і робили нотатки в блокнотах. Мені страшенно хотілося зазирнути в ті записи, але сміливості не вистачило.
Я думала, що на цьому моя «участь» завершилася. Але майже через два місяці Краснянська зателефонувала й запросила мене разом із мамою на запис. Я заспокоїла себе тим, що буду лише глядачкою: якби знала, що за сценарієм вийду на сцену, зі страху не пішла б.
У день запису я не пішла до школи — так хвилювалася, мріючи побачити легендарну тьотю Валю. У фоє мені вручили дві великі цукерки «Гулливер» — «від самої тьоті Валі», на щастя. Сказали, що вона вже бачила мої фотографії, вивчаючи матеріали про маму: всю інформацію про героїв Леонтьєва вчила напам’ять.
Ми сиділи в перших рядах. Я так розхвилювалася, що одна цукерка розтанула в долоні. І раптом тьотя Валя запросила мене на сцену. Говорити не треба було — лише підійти й стати поруч із мамою та рідними. Моя мрія здійснилася: я обійняла тьотю Валю, а після запису ми поговорили й сфотографувалися. Вона підписала мені світлини, і одну — «Мариночке Кочетовой от тёти Вали» — я носила із собою багато років.
Пам’ятаю її синій оксамитовий жакет і нагороду на лацкані: Леонтьєва була Героєм Соціалістичної Праці. Мамі так і не вдалося отримати запис програми, і тим дивовижніше було знайти його через 43 роки у вільному доступі на YouTube. Технології творять дива… А життя триває. Давайте жити й робити все — від щирого серця.