Головний вхід
Скорочена версія
Автор: Яна Аміс
Моє дитинство минуло в Москві, біля Чистих ставків. Наша родина вважалася інтелігентною: дід пережив табори в Якутії, а батько перед війною потрапив до Бутирки як син «ворога народу». Попри це, мене виховували дуже суворо й постійно нагадували, що порядним дітям не можна бувати в небезпечних місцях, особливо в парку Сокольники.
Саме тому мене тягнуло до всього забороненого.
Недалеко від дому був двір «Будинок сімнадцять», де збиралися колишні в’язні, підпільні ділки та московська шпана. Я ховалася за сараями й слухала їхні розмови та блатні пісні. Вони сварили радянську владу, грали в карти, але до мене ставилися тепло. Один із них, на прізвисько Свинець, називав мене «білою принцесою» і чистив яблука ножем.
Через багато років я зустріла його на Курському вокзалі — старого, п’яного й бездомного. Я віддала йому всі гроші й довго плакала.
Мою найкращу подругу звали Чера. Разом ми прогулювали школу, займалися верховою їздою й крали дрібні гроші в родичів, щоб оплачувати тренування. Одного разу Чера вкрала золотий годинник дідуся, а потім удавано «знайшла» його й отримала винагороду від бабусі.
Ми любили гуляти Москвою: їсти солоні огірки в продавця Кандака, купувати халву в красивому чайному магазині з золотими драконами й мріяти про інше життя.
Про Сокольники ходили страшні легенди. Казали, що там нападали на дівчат і навіть убивали людей. Але нас це тільки сильніше приваблювало.
Одного дня ми почули, що Mosfilm шукає дівчинку для нового фільму. Кастинг мав проходити біля головного входу до парку Сокольники. Ми були впевнені, що нас обов’язково візьмуть.
Але в день проб батьки замкнули Черу вдома. Тоді ми інсценували пожежу, викликали міліцію та пожежників, і в метушні вона втекла.
Ми нафарбувалися в громадському туалеті, купили сигарети й поїхали в метро, уявляючи себе кінозірками. Але режисер швидко нас розчарував:
— Ви нам не підходите. Нам потрібна наївність.
Засмучені, ми пішли вглиб парку й знайшли чебуречну. Поки Чера стояла в черзі, до мене підійшов грубий хлопець і схопив за плечі.
— Підеш зі мною, — тихо сказав він.
Я відчула біля боку щось гостре й завмерла від страху.
І раптом згадала людей із «Будинку сімнадцять», їхній жаргон і манеру говорити. Несподівано для себе я відповіла йому тим самим блатним тоном.
Хлопець одразу відступив.
— А яке в тебе прізвисько? — запитав він.
— Анька Іподром.
Він засміявся й пішов.
Того вечора, їдучи додому через Сокольники й їдучи гарячі чебуреки, я зрозуміла: після цього дня я вже ніколи не буду колишньою.