У ВЛАДІ ДИВА (продовження)
авторка: Марина Кочетова
23 листопада на сторінках онлайн-газети «Наша Оттава» з’явився нарис до 100-річного ювілею Маї Плісецької. Я, авторка нарису, поділилася враженнями від емоцій, отриманих від дотику до Зірки, поруч із якою мені пощастило опинитися в Царській ложі Маріїнського театру під час балету «Коник-Горбоконик» на музику її чоловіка Родіона Щедріна. Того незабутнього вечора Щедрін (саме так, а не на ім’я, любила називати його Майя Михайлівна) також перебував у Царській ложі…
16 грудня композитору Родіону Щедріну виповнилося б 93 роки. Але він пішов із життя чотири місяці тому, наприкінці серпня. Тож саме час поділитися хоча б миттєвими, але незабутніми враженнями й про нього.
Я ніколи не була прихильницею творчості Родіона Костянтиновича. Відверто кажучи, я чула лише його балетну музику, написану спеціально для М. Плісецької. Того неймовірного вечора Щедрін свідомо залишався в тіні своєї геніальної дружини. Він тримався дуже скромно, навіть сором’язливо, з ніжністю дивлячись на неї закоханими очима, ніби в них і досі медовий місяць, а не десятки років спільного життя за плечима. Він навіть відмовився вийти на сцену на поклони, аби не затьмарити Велику Балерину.
Як я вже згадувала в нарисі про М. Плісецьку, моє перебування в ложі було пов’язане з коротким візитом до балетного управління Маріїнського театру, з яким у мене особливі стосунки. І ось наступного ранку після балету я прийшла до балетного управління, щоб бути присутньою на класах і репетиціях. А мені раптом кажуть: «Класи й репетиції ти можеш побачити будь-коли. Краще йди до Маріїнки-2 (на той момент нової будівлі театру, а мій пропуск дозволяв без проблем заходити до будь-якої будівлі), там за пів години цікава подія — офіційне відкриття зали Щедріна». І я пішла. Вхід був вільним, квитки не продавали. У камерній залі зібралися, як кажуть, свої.
При вході до зали я побачила Щедріна, який розмовляв із кимось із гостей. На мій подив, він мене впізнав! Особисто привітався, потиснув руку й запитав, чи сподобався мені вчорашній балет. Він не мав уявлення, хто я, але запам’ятав мене, бо напередодні ми сиділи поруч у ложі. До Царської ложі просто так не потрапляють, тож він, очевидно, зробив висновок, що я маю безпосереднє відношення до театру, що ніби підтвердилося моєю присутністю на відкритті камерної зали, названої його ім’ям. На моє велике здивування, поговоривши про балет, Родіон Костянтинович поцікавився, чи йду я ввечері на його оперу «Лівша». Я сказала правду — пізно ввечері їду потягом до Тули, на що почула дивовижну відповідь: «Та ж “Лівша” з Тули! Ви обов’язково повинні це побачити й почути! Приходьте в ту ж ложу. Я розпоряджуся, щоб вас пропустили!»
Коли за годину я повернулася до балетного управління, всі вже якимось чином знали, що зі мною особисто розмовляв сам Щедрін. «Ну ти, Марина, даєш! А чого ж раніше мовчала? Виявляється, ти знайома зі Щедріним?!» Так народжуються чутки… Я пояснила, як і що було, розповіла про запрошення на оперу. Мені порадили не відмовлятися, а непомітно піти після першого акту, щоб не запізнитися на потяг. Так я й зробила. Щедрін — не мій композитор, опера — не мій жанр. Але відчуття причетності огорнуло мене з голови до п’ят. Щедріна вважають людиною-легендою, геніальним композитором ХХ століття, який із семи нот міг створити цілий всесвіт.
Доля подарувала мені багато ексклюзивних зустрічей зі справжніми Зірками першої величини. Після кожної такої зустрічі я завжди доходжу одного й того ж висновку: чим вищого польоту птах, тим скромніше він тримається, тим делікатніша його манера спілкування, тим доброзичливіший настрій. У простих смертних, на жаль, усе з точністю до навпаки… Замисліться над цим, люди!