Малий, та дорогий
Автор: Марина Кочетова
Російське прислів’я «Мал золотник, да дорог» стосується тих людей, які не такі прості, як здаються на перший погляд, тих, за чиєю скромністю та делікатністю приховується щось більше. Пані, про яку піде мова, мініатюрна на зріст, але велика за своєю значущістю. Упродовж десятиліть вона залишається неймовірно талановитою, цінною, яскравою, важливою людиною, гідною найпильнішої уваги й найглибшої поваги. Це улюблена всіма акторка театру і кіно Аліса Фрейндліх. Учора на безкраїх просторах інтернету я натрапила на один із останніх концертів Аліси Брунівни, і мене накрила хвиля давніх спогадів, якими захотілося поділитися.
У далекому 1986 році, коли я жила в старовинному російському місті зброярів Тулі й була студенткою університету, до нас із концертом приїхала Аліса Фрейндліх. З якоїсь причини захід проходив не в концертному залі філармонії, а в актовій залі нашого університету. Передбачалося, що це буде творчий вечір, на якому глядачі зможуть ставити запитання усно та через записки. У ті роки такий формат творчих зустрічей був найпопулярнішим. Бажаючих потрапити на зустріч із відомою акторкою було більше, ніж місць у залі. Оскільки я вже тоді регулярно писала замітки до університетської багатотиражки, мені дали запрошення з гарним місцем, щоб я написала статтю. Я зраділа й підготувала блокнот і ручку, щоб не пропустити нічого з відповідей Аліси Брунівни на запитання глядачів. Поруч зі мною сиділи двоє кореспондентів обласних газет, які жартома назвали наш ряд ложою для преси. З одного боку, мені було приємно сидіти поряд із відомими в Тулі журналістами. З іншого ж боку, нам належало писати про одну й ту саму подію, але для різних газет. Це зобов’язувало. Я губилася в здогадах, чому саме я, якась студентка, та ще й не філфаку, а факультету іноземних мов, адже серед глядачів було чимало професорів-філологів. Мабуть, вони просто хотіли розслабитися й насолодитися вечором. Разом із довгоочікуваною гостею на сцену вийшли двоє молодих гітаристів. Виявилося, що цей творчий вечір — діалог із глядачем, але через музику й поезію. Зазвучала музично-поетична композиція на вірші М. Цвєтаєвої, О. Мандельштама та інших. Ось це так сюрприз!
Після кожного твору лунали захоплені й вдячні оплески трохи збентеженої публіки. Мені врізалися в пам’ять слова, сказані Алісою Брунівною: «Якби ми були солідарні так, як були солідарні поети! Вони писали один одному вірші, які тепер звучать для нас із Космосу». Вірші й романси у виконанні акторки хотілося слухати ще і ще. На жаль, вечір тривав усього 50 хвилин і був витриманий в академічних та камерних тонах.
Відчуваючи, що концерт добігає кінця, розуміючи, що продовження не буде, так само як і відповідей на запитання, я інтуїтивно вирішила, що мені терміново треба потрапити за лаштунки, випередивши інших охочих поспілкуватися зі знаменитістю. Допомогло те, що я добре знала всі входи й виходи у рідному виші. Дивно, але інтерв’ю із зіркою за кулісами з А. Фрейндліх узгоджено не було, і вона не збиралася спілкуватися з журналістами. І тут раптом я... Сміливість міста бере! У житті мене часто виручає швидка реакція й спонтанні дії в непередбачених обставинах. У мене ж навіть запитань не було підготовлено!
Зблизька Аліса Брунівна — невисока, дуже тендітна жінка. Але чарівність у неї була така сама, як на сцені й на екрані, де вона здавалася величезною. Та сама інтелігентність, тактовність. За лаштунками Аліса Брунівна виглядала трохи інакше: пославшись на втому, вона зняла окуляри у величезній, тоді модній оправі, закурила сигарету з ментоловим запахом і люб’язно погодилася швидко відповісти на кілька моїх запитань, поки сигарета не догоріла. Після перекуру на неї вже чекала чорна «Волга», до якої гітаристи поспішили віднести свої гітари.
Тієї статті зі мною тут, у Канаді, немає, хоча в Тулі вона збереглася. Минуло багато років, але я чітко пам’ятаю, що відповіді легендарної артистки були небагатослівними. Не знаю, чи були це шаблонні фрази. Перебуваючи в стані легкої ейфорії, під гіпнотичним шармом Великої Акторки, я поспіхом про щось її запитувала, намагаючись не ставити дурних запитань.
Мене здивувало, що головним у своїй творчості Фрейндліх вважала не кіно, а театр. Саме театр вона назвала потребою душі, а кіно — лише творчою необхідністю. Вона назвала театр «невиліковною хронічною хворобою», на яку хворіла з дитинства, «але доброю хворобою, лікувати її не треба». Але ще більше мене вразило зізнання артистки в тому, що вона часто вживає нецензурні вислови, пояснюючи, що добрий викид емоційної енергії в театральному середовищі дуже поширений і вважається нормою. Про рідний Пітер вона сказала: «Я люблю це болото». А вже на ходу, тікаючи, неповторна Аліса Брунівна побажала мені «багато крупинок щастя», уточнивши, що «воно має властивість вислизати, як пісок крізь пальці», але окремі крупинки все ж залишаються. Безумовно, наша коротка розмова стала для мене однією з таких крупинок. Моя колекція крупинок щастя відтоді помітно зросла. Але теплий спогад про Алісу в її неповторній країні театральних чудес і досі зігріває мені душу.