Моя мила мандрівнице
За мотивами Яни Аміс
До тридцяти років Євген Ілліч Свиридов якимось чином опинився в Канаді. На перший погляд — чоловік непомітний, тихий, трохи не від цього часу. Зате з доброю головою: працював комп’ютерним інженером у солідній компанії. Та розум, як виявилося, не завжди рятує від життєвих катастроф.
Його шлюб у Торонто розвалився після трьох гучних років — зі сльозами, криками й битим посудом. Людка, яку він і досі називав Людиком, забрала їхню маленьку доньку Олю й утекла з місцевим сантехніком. Щоправда, сантехнік був французом і навіть досить симпатичним. Людик, схоже, закохалася не лише в нього, а й у його вантажівку.
Геша, як називали Євгена, усе ще сподівався на здоровий глузд. Дитині потрібен рідний батько. Одного вечора він знайшов майстерню сантехніка, надягнув нові джинси, свіжу блакитну сорочку, купив квіти й величезного плюшевого ведмедя та поїхав туди.
Майстерня виявилася гаражем. Через маленьке віконце він побачив Людика — чужу, сяючу чужим щастям. Поруч спала маленька Оля, накрита ковдрою, яка здалеку здавалася чистою.
Геша не ввірвався всередину. Він був порядною людиною. Поклав квіти й ведмедя на сходи та тихо зник у ночі. Наступного ранку він подзвонив адвокатові. Відтоді все закрутилося: суди, борги, приниження.
Француз зрештою вигнав Людика. Оля надто часто плакала за татом, і це дратувало нового коханого. Людик повернулася до Геші, але він зради пробачити не зміг. Він подав на опіку й після трьох років судів отримав право на дитину. Та Людик утекла знову — цього разу не тільки з Олею, а й зі старою Гешиною гітарою, яку колись подарувала йому ще в Москві.
Вони зникли. Геша шукав їх п’ять років, витратив двісті тисяч доларів, загруз у боргах і нарешті здався. Але навіть після розлучення він так і не перестав відчувати себе одруженим. Часом йому здавалося: ось зараз відчиняться двері, увійде Людик, а поруч — Олечка, вже доросла й така ж гарна, як мати.
Того дня минало десять років від їхнього зникнення. Геша вирішив відзначити річницю як годиться: їжею, горілкою й подарунками самому собі. Він поїде до російського магазину, купить ікру, шинку, шоколадний торт і пляшку «Столичної». Потім заїде до Music World і нарешті купить Gibson, про який мріяв усе життя.
Музична крамниця дзвеніла й сяяла, мов королівство. Хлопці били в африканські барабани, підлітки мучили дорогі гітари, а посеред зали маленька дівчинка намагалася зіграти дитячу пісеньку на роялі. Неподалік сивий чоловік грав на банджо так легко й красиво, що Геша на мить забув дихати.
Коли продавець виніс Gibson у чорному футлярі зі срібними застібками, Геша відчув себе майже молодим. Він заплатив останній внесок і поніс гітару до машини, мов святиню.
Удома він довго милувався інструментом. Потім підтягнув струни й зіграв кілька джазових мелодій. Звук був глибокий, шляхетний, п’янкий. Близько восьмої він накрив стіл на трьох. На плиті кипіла картопля, парували сосиски, у холодильнику холола горілка. Він нарізав салат із помідорів, огірків, яйця, цибулі й сметани. Потім поклав потроху всього на дві порожні тарілки.
— Ну що, друзі, вип’ємо? — звернувся він до порожніх стільців.
Після вечері Геша взяв гітару й заспівав пісню, яку колись написав для Людика:
Мила моя, ніжна моя мандрівнице,
Хто ж із тобою зрівняється,
Дивна ти пташко без пристановища…
Російські слова дивно звучали з голосом Gibson, але Геша співав далі. Потім горілка розлилася теплом у грудях, і смуток підступив до горла.
— Неправа ти була, Людик, — сказав він порожній кімнаті. — Хотіла піти — йшла б. Але дитину навіщо забирати? Дитині батько потрібен.
Він трохи поплакав, потім ще трохи, а тоді пішов до спальні. Там, після довгих вагань і кількох комічних нападів сором’язливості, зателефонував до служби супроводу для самотніх професіоналів.
Оксамитовий жіночий голос спитав, який тип дівчини йому подобається.
— Брюнетка — добре, — ввічливо відповів Геша. — Блондинка теж добре. Імена у вас дуже романтичні.
Зійшлися на Літньому Вітерці.
Ближче до півночі спочатку прийшли двоє добре вдягнених молодиків і по-діловому розпитали про зброю, алкоголь, наркотики та дивні вподобання. Ошелешений Геша чесно відповідав. Потім з’явилася дівчина: худа, білява, надто нафарбована, вбрана для ролі, якої сама ще ніби не знала.
У спальні вона наказала змінити простирадла.
— Як вам, мабуть, казали, ми дбаємо про чистоту.
— За мільйон ти б лягла, — відповів Геша.
— За мільйон — так, — засміялася вона.
Жарт розтопив напруження. Незабаром вони сиділи на ліжку й мовчки курили. Геша помітив синці на її тонких руках і те, як нервово вона відтягує кожен рух.
— Уперше? — раптом спитав він.
— А тобі що?
— А сліди звідки? Неприємності? Гроші потрібні?
Дівчина розплакалася. Геша натягнув джинси.
— Іди вмийся, — втомлено сказав він. — Потім приходь на кухню. У мене є шоколадний торт.
— У тебе є шоколадний торт? — пожвавішала вона крізь сльози.
— І ще який. Добре поводитимешся — отримаєш половину.
Її звали Ніколь. Вона вчилася на першому курсі коледжу для медсестер. Мати пила. Батька не було. Вона намагалася триматися, але зірвалася. Геша налив чай і відрізав величезні шматки торта.
— Їмо, як чемпіони після марафону, — пожартував він.
Вона всміхнулася. Пізніше, коли кімната вже сіріла від ранку, вона помітила Gibson.
— Зіграй щось.
Він тихо перебрав струни, а потім, сам не знаючи чому, знову заспівав стару пісню:
Мила моя, ніжна моя мандрівнице…
Ніколь тихенько підспівала.
Геша зупинився.
— Звідки ти знаєш цю пісню?
— Мати співає, коли нап’ється.
— Але я написав її двадцять років тому, на іншому континенті…
Він уперше по-справжньому вдивився в неї: бліде обличчя, вилиці, налякані очі, фарбоване волосся, яке колись могло бути каштановим.
— Ти, може, російською говориш? — спитав він, до нестями сподіваючись, що вона скаже «ні».
— Трохи. Хто ти такий? — прошепотіла вона, відступаючи до дверей.
Очі Геші наповнилися сльозами.
— Облиш двері, — тихо сказав він. — Я твій батько, Олю. Ніколь. І нікуди ти звідси без мене не підеш.