Краса диктує серцю ритми
Автор: Марина Кочетова

Ми всі не раз чули, що краса врятує світ. У певному сенсі це справді так. А ось фраза «краса диктує серцю ритми», яка мені так сподобалася, не претендує на місце на всесвітньому п’єдесталі, проте дуже точно передає енергетику її автора — людини, про яку зараз піде мова.

У короткій анотації до поетичних альманахів творчого оттавського літературного клубу (ТОЛК), членом якого він є, сказано так: «Комп’ютерник, музикант, перекладач». Незвичайне поєднання. Що ж за ним стоїть?

Міша Риков у дитинстві дуже любив читати п’єси, а ще зі шкільних років почав активно брати участь у різних творчих заходах: читати зі сцени, співати під власний акомпанемент, акомпанувати іншим. Паралельно із загальноосвітньою школою він навчався в музичній школі по класу класичної гітари. Усе це було в Мінську. Саме там він народився і виріс. У дитинстві мріяв стати артистом. Однак після закінчення школи вступив не до театрального, а до радіотехнічного інституту, на тоді модний факультет автоматизованих систем управління. Проте, навчаючись на інженера, у студентські роки він був не просто рядовим учасником інститутського оркестру народних інструментів, а й його старостою, а також актором студентського театру. Крім того, ще й акомпанував співакам у студентському клубі.

Ставши дипломованим інженером, він працював у конструкторському бюро в Мінську. Саме в ті, тепер уже далекі, часи народився творчий дует М. Рикова (гітара) та Влади Шамецької (скрипка), який волею долі перемістився до Оттави й існує донині — дует «Кантабіле», що користується попитом і популярністю серед російськомовної публіки канадської столиці.

Із Мінська до Оттави Міша приїхав у 2001 році. Попри те, що в школі та інституті в рідному Мінську він вивчав англійську мову, опинившись в англомовному середовищі, молодий чоловік зрозумів, що майже нічого не розуміє, та й канадці його теж майже не розуміють. Три роки пішло на вивчення англійської мови, що забирало сили й час. Але про творчість він не забував. Варячись у власному соку, впертий Міша не переставав грати на гітарі й виконувати пісні Бориса Гребенщикова, Володимира Висоцького, Булата Окуджави… співати для душі, для себе, для друзів, отримуючи задоволення від процесу й почуваючись щасливим, незважаючи на численні труднощі.

Минав час… Мішина англійська поліпшувалася не щодня, а щогодини. Словникового запасу вистачило, щоб для душі пройти курс «Канадська поезія. Велика форма» в Оттавському університеті.

І ось він знайшов роботу за фахом, отримав посаду системного інженера в муніципалітеті. Але чи можна творчу особистість замкнути в режимі п’ятиденного робочого тижня з дев’ятої до п’ятої? На робочому місці в Міші стоїть гітара. І в обідню перерву, коли його канадські колеги поспішають підкріпитися гамбургером, їхній російськомовний товариш по роботі замість їжі обирає репетицію. Це своєрідний сеанс релаксації й уміння максимально використати будь-яку можливість для самовдосконалення.

Його величність випадок, безсумнівно, відіграє велику роль у Мішиній долі. Одного разу друг попросив його зробити переклад однієї з пісень канадського улюбленця й кумира Леонарда Коена. Це прохання здалося Міші недоречним. Однак друг не відступав, наполягаючи на своєму. Чого тільки не зробиш заради друга! І Міша ризикнув спробувати. Він — великий шанувальник творчості Л. Коена. Але одна річ — насолоджуватися творами кумира, і зовсім інша — перекладати їх! Міша замислився… І відтоді почався інтенсивний процес переосмислення життєвих цінностей. Міша жадібно вбирав нові знання, вдумливо перечитуючи Біблію, книжки про мистецтво перекладу, відвідуючи лінгвістичні курси й семінари в Оттавському університеті. Він по-новому почав дивитися на речі, в новому ракурсі бачити те, що відбувається… Варто лише почати.

За словами Міші, перекладом він зайнявся ніби вимушено, так само, як і писанням. Але щойно спробуєш — зупинитися вже неможливо. Стаєш залежним, мов наркоман. Підживлення потрібне постійно. З дев’ятої до п’ятої працюєш в офісі за комп’ютером, а весь інший час іде на вивчення світової творчої спадщини — через відвідування концертів класичної та народної музики, виставок, участь у численних заходах соціального життя Оттави як у ролі глядача, так і виконавця. Його часто запрошують на квартирники, двічі він давав сольні концерти пісень Л. Коена (у Малому театрі Оттави та в концертній залі мерії Гатіно). Жоден захід білоруської громади без нього навіть важко собі уявити.

Перекладає ж Міша давно не лише Л. Коена. Робота з живим автором цікава вдвічі. У Росії у 2019 році вийшла книжка словесних сонетів С. Мейна, канадського поета, професора літератури Оттавського університету, у перекладі М. Рикова. Її презентація відбувалася в головній будівлі Бібліотеки та Архівів Канади. Останнім часом він захопився перекладом з англійської поетичних творів відомої канадської письменниці й поетеси Маргарет Етвуд. А вірші друга Юрася Шамецького з білоруської він узагалі вважає своїм обов’язком перекладати. І творчим планам немає кінця. З великою вдячністю М. Риков говорить про свого викладача англійської мови Джеррі Голланда, якого вважає головним учителем. Ця людина навчає мови через музику. Судячи з того, що його учень М. Риков не просто опанував англійську, а піднявся до рівня перекладача, якого видають друком, навчає він добре.

«Як це так?!» — обуряться деякі читачі. «Перекладати щось серйозне, не будучи професійним перекладачем?» Не поспішайте з висновками, панове. Краще згадайте, скільки чудових акторів вийшло з художньої самодіяльності, і зніміть капелюха перед творчою особистістю, яка замахнулася на підкорення перекладацьких вершин. Безумству хоробрих співаємо ми пісню!

Звершуючи таїнство перекладу, Міша керується відчуттями. Він перекладає не слова й не речення. Його переклад не підрядковий і навіть не просто смисловий. Це переклад відчуттів. Але форма вимагає, щоб відчуття були втілені в певні ритми, рими, фрази. Лише витончена людина здатна на таке диво. «Головне — бути в темі», — скромно відповідає Міша на запитання про свої перекладацькі секрети, якими він щедро ділиться з членами канадського міжпровінційного перекладацького клубу, віртуальні засідання якого, попри всю свою зайнятість, він не пропускає.

Щастя буває різним — великим і дріб’язковим. Іноді дріб’язкове цінується більше й означає більше. Ми сприймаємо події життя за їхньою наповненістю. Низка буднів зливається в одну сіру течію життя, де все безлике. Сума подій для щастя не обов’язкова. Важлива незабутність моменту, повнота відчуттів. А Міша, як він сам зізнається, живе відчуттями, навчився радіти малому. На мій погляд, він — фахівець із мобілізації внутрішніх резервів. Уже не перший рік Міша не лише перекладає, а й час від часу пише сам. Його вірші — не претензія на поетичне «Я», а жива пам’ять емоційних моментів життя та засіб самовираження. Він не вважає себе поетом:

«Я пишу в гірку попелу, в золу,
Слух поетів терзати не можу.»

Самоіронічно називаючи свої думки квадратними, пласкими й скислими, він, утім, стверджує: «Моє серце не втомиться битися…»

І дай Боже, щоб його серце не втомилося битися. А ритми цьому серцю нехай і надалі диктує краса.